Мар'яна Рудакевич
СПОВІДЬ ТИШІ
Дайте мені крапельку надії!
Я її крізь вічність пронесу
І у снах залишу свої мрії...
З гордістю, принижена – пройду!
Смерть торкає душу і лякає,
Тінню пропливає забуття.
Жаль, що дуже рано помирає
Молодість, не знаючи життя.
Очі закриваю аж до болю,
З вуст тече ярка гаряча кров.
Випустіть замучену на волю
Душу, що страждає за любов...
20.01.2002.
Прости мені сльози моєї біль,
Мого кохання водоспади
І поцілунків твоїх хміль...
За гріх такий до раю я попаду…
Чому співаєш оди ти мені?
Ти ж знаєш, що того не заслужила.
Не ангел я, бо у крові є гріх.
Я винна лише в тому, що любила…
21.01.2002.
...Покинь дивитись в далечінь,
Заглянь в мої вологі очі
І на моїм плечі спочинь –
Лише для нас ці довгі ночі.
Скажи мені, спитай мене,
Про те, що зараз відчуваю.
Коли рука торкне тебе –
Жаданого, як небо раю...
А про любов не говори –
Не вимовиш всього словами,
В моєму погляді втони
Своїми світлими думками.
Так ніжно ти мене обіймеш,
Схилюся тихо на плече...
Як добре, що минули наші війни, –
Я так боюся втратити тебе!
22.01.2002.
Залиш одним-одне кохання –
Це найпростіше почуття.
Забудь усі розчарування,
Страждання, зло і каяття.
Облиш даремні сподівання,
Не згадуй тих минулих днів...
...Лікує тільки час страждання,
Не буде так, як ти хотів !!!
22.01.2002.
Так нелегко сказати: "Ні",
Так непросто собі відмовляти,
Бо спокуси тенета міцні
Заставляють мене страждати.
Мою думку штурмує кров,
Пульс рахує роки існування.
Юнаки, не губіть любов,
Як нема більше сил на чекання.
Загубила свої думки
І упала в бездонне провалля...
А казали мені юнаки:
“Це життя нам дано для кохання!”
31.01.2002.
Ти залишаєш моє сонце
І покладеш його в долоні.
Зігрів вже ти ним своє серце,
Та очі твої все ж холодні.
А сонце стане раптом теплим –
Гарячі промені згасив.
Ти був зі мною дуже ніжний
І на замін того ж просив.
Просив мене про неможливе.
Пішов шукати теплоти.
Я не благала в долі дива.
Що ж... Зачекаю до весни...
Вернись до мене, моє щастя,
Я переборю вир образ,
Ми повернемось в світ кохання
І сонце засяє для нас.
12.02.2002.
ЗАБУТИЙ ПОГЛЯД
Залиш на прощання хоч слово,
Іди, але раз озирнись.
Не втримаю я тебе знову,
Відпущу кохання у вись.
Не прошу твоїх обіцянок,
Не плачу, не ставлю умов.
Не дам на прощання світанок,
Не буду прощати любов...
Хай горить твоє серце від болю,
Наче з воску, стопилась душа.
І не треба просити про волю –
Йди собі! Я залишусь одна.
Я свій біль пронесу крізь світання
І страждання наповнить буття.
Я забуду колишнє кохання.
Своє щастя почну з каяття...
16.02.2002.
СПОВІДЬ ТИШІ
Твої очі – ніжні і пекучі,
Теплі, по-травневому п’янкі,
Добрі й водночас такі жагучі,
Мому серцю милі й дорогі.
А уста – найкращі з всього світу –
І гарячі, і гіркі, немов полин..
Не несу перед собою я одвіту,
У моєму серці ти один.
Завжди теплі і приємні руки,
Сильні, спритні й ніжні водночас.
Через них терплю пекельні муки,
Серце моє сповнене образ.
Не прощу тобі усього болю,
Того, що ці очі – не мої,
Не на мене дивляться з любов’ю,
А тривожать палко лиш Її.
Що між нами було – наче і нічого,
Лише погляд любий серце полонив.
Я тобі прощаю. Все, окрім одного:
Ти мене принизив, гордість мою вбив.
Лютий 2002.
Не повернуться почуття,
Коли до тебе повертаюсь.
Як повернуся – то не я,
Як повернусь – то не зостанусь.
Жіноча логіка – складна,
Це зрозуміть - важка робота..
Незрозумілість неземна,
А жінка – неземна істота.
От і змирися з вічною дилемою,
І навіть сперечатись не берись.
Жіночі примхи вже не є проблемою –
Щоб зрозуміти жінку – покорись!
Лютий 2002.
ПОЦІЛУЙ
Твої цілунки – мов жагуча кропива,
Вони печуть своєю теплотою,
Вогнем кохання. А до чого тут слова?
Я змию їх холодною водою.
Її ще зранку дощ приніс мені,
Просив до себе на сніданок ...
Чи маю я відмовити тобі?
На жаль, ти не порадиш, ранок!
Болить мені. Я не люблю тебе,
Проте, коли уп’ються очі в душу –
Враз забуваю я про все-усе,
І навіть те, що я тебе забути мушу.
Прости мені, мій янголе. Чужий
Моєму серцю. Та до болю любий
Очам. Лети. Лишень мені скажи:
“Прощай”. І поцілуй у губи.
18.02.2002.
Ти подарував мені образу –
Пригорщу весняного дощу,
Я її поставлю в срібну вазу
І тебе до столу запрошу.
Пригощу скупим солоним словом,
Тихим, наче дотик теплоти.
На десерт подам вечірнє небо
І коктейль зі сліз та гіркоти.
Я сховаюсь у вуаль терпіння,
Докори втамую у душі.
Вколе погляд твій моє сумління.
...Дякую за погляд цей тобі...
06.03.2002.
...І відблиск першої зорі
Посипле ніжно скроні,
Проте не допоможе він –
Від сліз вогкі долоні.
Бузковий ніжний аромат
Веде від казки в мрію...
А вечір створить дивний сад
Із спогадів й надії...
Я сподіваннями зрошу
Твої вуста гарячі.
Тебе кохаю і грішу...
...А ти такий невдячний...
Любов не потребує сил,
Ні бою, ні терпіння,
Вона прийде, як не просив
Після ночей моління ...
Як не чекаєш – то прийде,
Ввірветься раптом в душу,
А як очікуєш – то ще й
Страждати тебе змусить.
14.03.2002.
При світлі синіх ліхтарів,
Під серенаду цвіркунів,
Під аромат вечірніх квітів
Її до мене ти привів.
Без сорому, без тіні страху
Поставив раптом перед фактом:
Я розгубилася, спіткнулась,
Уперше за роки забулась;
І думка зринула чітка –
Миттєво випалила: “Так!”.
Любов до мене ти привів,
Поставив перед фактом почуттів,
Під серенаду цвіркунів,
При світлі синіх ліхтарів...
24.03.2002.
Як час розлук перенести,
Забути серцю час страждання? –
Для мене, любий, залиши
Чудову вісточку кохання.
Чи перший пролісок весни
Серед морозів й снігопадів,
Чи осені оснанні сни –
Кленове листя листопаду.
Думки із вітром перешли,
Обійми – хвилею морською,
А погляд віднесуть зірки.
Дивлюсь на них – душа з тобою.
Як час розлук перенести,
Забути серцю час страждання?
Найперше – вірність збережи,
Все інше подола кохання.
24.03.2002.
Так хочеться знайти тебе край неба
У пошуках моєї теплоти
І з відчуттям відвертої потреби
Віддати все, що дуже просиш ти...
Що принесла тобі з весною в серці,
З надією, сльозами у очах,
Що загубила у страшному танці,
В якім образу обіймає страх?...
Пірнути хочу в глибину любові,
Та океан кохання пересох.
Щоби напитись –
Стачить краплі крові,
Яку зронив осінній птах...
25.03.2002.
Останній подих вічного прокляття
Западе в душу, вітром замете,
Та навесні прокинеться, зросте –
Прокинеться від теплоти кохання.
В коханні зло зростає і живе,
Тираном стане для людини;
Ви скажете: кохання – то святе,
І зло у почуттях – це неможливо!
О, ні! Ця думка ще жива і вірна тільки у добра.
А зло, поросле на світанні років,
Наставить плям від божевільних кроків,
Ще й душу заплює, загадить,
Засмітить, заздрістю закадить,
Проте кохання – не торкне!
Бо зло й кохання – вірні друзі завжди були,
І це вони з образи ненависть роздули...
Березень 2002.