Мар'яна Рудакевич
ЗАБУТИЙ ПОГЛЯД
Час – він перший друг і ворог.
Ти знаєш – вічність має крила.
Ти чуєш шум польоту.
Ти відчуваєш – то на злеті
Запаморочилась голова, на злеті ...
Я й забула – ти безкрилий,
Ти не вмієш літати ...
Шкода. Дозволь,навчу ...
Візьми з собою віру,
Упряжись в упряжу
Поряд із думками-ворогами
І лети понад снами і мріями.
Чуєш аплодисменти крил? –
То вічність. Летімо!
15.04.2003
Ці дощі заливають думками,
Ці краплини важкі, мов чавун,
Підганяють людей струмками,
А на мене наслали сум.
Захотілось когось приголубити,
Захотілось обійми знайти,
І зовсім не хотілося думати, –
Лиш дивитись на потічки.
Ці осінні дощі все ридають.
Чомусь сльози лякають людей,
А я заздрю дощам, бо не знаю,
Як заплакати, з чого б, і де?
І, як кішка, згорнулась калачиком,
Щоб послухати музику цю.
Сумуватиму я за сонечком,
Хоч найбільше дощі й люблю!
Хай ці сльози небес проллються ще!
Хай незатишно, мокро, бруд,
Але дощик – ворог самотності.
Теплий дощик – любий мій друг.
23.04.2003.
Ні, все не так, я не чекаю жалю,
Я не прошу, я не благаю!
І для образ нема причин ...
Ні, все не так – цей плин годин!
Я не прощаю і не злюсь –
Я відпускаю і молюсь за твоє щастя.
Я відступаю – тобі бажаю раю,
Знаю, знаю – корюсь тобі й ...
Молюсь, молюсь –
Ні, все не так – я не прощаю.
Так, я кохаю, але ... відпускаю ...
25.04.2003.
Під твоїми повіками півсвіту блакиті,
І відблиск вечірнього ультрамарину небес,
Що увесь вихлюпується на мене з-під віяла вій.
Це тепло вечірних промінь наче твої долоні ...
Тендітні квіти серпня ...
І ти увесь просочений запахом
Зрілого колосся, і ... сонця.
Ти пахнеш сонцем
Серпневий колосе мій ...
Іди, з думок і снів, благаю,
Іди, я не стерплю образ –
І більше не скажу: кохаю.
Не оглядаючись, іди від нас!
Я не чекатиму тебе, ти знай –
Для тебе вороття немає,
Ти зруйнував маленький рай –
Іди! Хай Бог тебе оберігає!
27.04.2003.
Немає місця для образи
В моєму серці – так і знай.
Там тільки спокій і печаль.
Не вибачайся – я вже знаю
Про все, що ти б іще сказав.
Колись ти зорі обіцяв –
Та я все маю – відпускаю !..
Іди, і більше не вертай!
27.04.2003.
Деколи так хочеться поплакати!
Не можна! Я сильніша за цей біль,
Я його не випущу назовні ...
Ніколи не думала, що буду
Такою слабкою!
Через хлопця – заплакати???
А, може, я його й справді люблю,
Може, його ніжність мене переконує,
І це не любов?
Може я просто божеволію?
Так, це солодкий біль,
Це ніжне божевілля.
Це сміх, це сльози,
Це крик душі,
Це шалені обійми,
Це ніжний шепіт,
Це тремтіння вуст.
Квітень 2003
Спочатку було Слово.
Ні! Спочатку був Ти,
Ти створив людину.
А у душі був
Квітучий сад ... і музика.
Спочатку був Ти, о, Боже!
Був ти ... і музика ...
І кохання, напевне, було ...
Господи, Отче, навчи кохати ...
Квітень 2003
Годинник часу видався смішним
Тут, де стрічаються весна і літо,
Де зелень має запах любові,
Де сонце захоплюється сном
Красуні-природи,
Тут мовчки хочеться співати,
А голос м’якне.
Тихий шепіт м’яти ...
Годинник відраховує години щастя.
Ми діти, та не цього світу –
Нам його не збагнути.
Ні чорно-білі теплі ночі,
Ні тишу, вдягненую в сон,
Ні ці твої хитро-зелені очі,
Ні хмари, схожі на капрон.
Ні вечір, наче дотик мами,
Ні квіти у твоїх руках,
Ні пісню з ніжними словами,
Ні чорногуза в небесах...
Ні промінь сонячний крізь воду,
Ні небеса у одах трав...
Ніколи, любий, не забуду,
Як вперше ти поцілував.
28.04.2003
Цей древній ліс
Нашіптував піснями
Про свою тиху радість.
Тихо зранку; мені здалось,
Що його дитина –
Його травинка, ніжна і невинна
І ці притишені благання.
Цей скрип дубів
Насмішечки птахів,
Цей ряст зарошений,
Ці подихи мовчання –
Усе зігріте променем світання.
І я ...
Земля ця прибрана красою,
Весняний ліс –
Натхненна пісня природи.
В унісон серцебиття моє
Із звуками весни.
Я – нероздільна часточка природи.
Цей ліс, прадавній –
Ніжний батько мій!
П’янкістю нектарів насолоди
Вуста твої сповнюють мене,
Вуста твої наповнюють мене
Дурманами нектарів насолоди.
Твої тендітні дотики –
Немов звуки флейти
Створюють чарівну мелодію ласки.
Ця гармонія п’янить
Ця мелодія захоплює,
Тиша висушує слова ...
Ніч запалює свічі
Нашого з тобою тепла,
І ці вогники переростають у полум’я ...
Ми спалимо цю ніч дотла –
Вона догорятиме на твоїх долонях.
Ця ніч, наповнена шепотом –
Мелодією тіл і душ ...
Я оп’янена і здурманена ...
Я ... згорю цієї ночі з тобою!
04.05.2003.
Було так п’янко, ніжно і дурманно,
Було щасливо, й боляче було .
І був мій шлях безрадісно-туманним,
Та знову в серці втаїлось тепло…
Було так солодко, аж гірко-нудко,
Було безрадісно, і холодно було,
А зараз – ніжно-тихо, аж до смутку,
Від цього душу трепетом звело…
Бувало тяжко. Зараз неможливо
Усе забути раптом і згадать...
Уже не клекотять у серці зливи…
Було нещасно. Зараз – благодать.
Бувало смішно, страшно, навіть слізно,
І нерозрадно було – хоч ридай!
І вже занадто пізно,
Навіть дивно…Через край
Наповнена твоєю теплотою,
Тепер все рівно…
ТИ тепер зі мною…
8.05.2003.
Ти мене приголубив,
А голуби туркотіли, наче бурчали,
Диркаючи на нас, почергово і боязко.
Ми були не в собі, то були не ми ...
У цім дворі усі нам дивувались,
Усі боялись запитать,
Чому ми так жадібно любили один
Одного поглядом, дотиком, поцілунком ...
І коли ця музика кохання переповнювала нас –
Ми мовчали, дослухаючись до звуків жаги,
Коли слова були зайвими,
Коли ми були не свої, а нами говорили почуття.
Мовчали почуттями ми тоді.
А зараз ми палаємо словами.
8.05.2003.
Мріє!
Я хочу жити повністю.
Дарма!
Напів жива, пів сирота –
Сміється моє пів щиро –
Пів моє рида,
Напів – комедія, і, може, драма,
Хоч цієї маски
Я ще не знала.
Напів – померла я, напів – жива.
Пів – сирота,
Напів – каліка серцем,
Напів – жива, напів – німа.
Одна – акторка – половина,
А друга – рана ...
Пів жива,
Напів страждана,
Бо катів – німіла, катів – згоріла,
А в очах темна –
Пів всесвіту, напевно, обігріла б,
Пів-світу з усмішкою обійшла.
Пів болю забираю ...
Пів-надії залишилось у мене ...
А в думках катів убита доживає ...
8.05.2003
На мольбертах днів
Ще не висохли твої слова,
Ще не стекли думками
Дощі по душі.
Руки ще не охололи –
Твоє тепло рятує від болю.
Ще не прокидалась ніч,
Ще не засинав день,
А твої очі вже
Випікають мої сльози.
Ще вітер не підняв смичка
До скрипки вечорової.
Ще думки не стекли думками
По душі ...
23.05.2003.
Люблю дощі ...
Холодні сльози небес,
Ранкові слізки
І голосні ридання із громами.
Люблю пригорнутися до тебе
І слухати це дивне голосіння вітру,
Підсміювання – дзюрчання
Струмочків води, що посміхаються
Із перехожих, коли ті у шалі вітру
Рятують свої парасольки.
А ми. Нам так затишно.
Ми як ті струмочки –
Через нас протікає музика світу,
І кохання нас переповнює ...
Твоє тепло рятує від смутку і болю ...
Ці дощі ... Як сльози ...
Вони нас зігрівають ...
22.05.2003.
Ти вже не мій.
У цій мовчанці втоплена,
Я випила
Печаль твою до дна.
Усе. Немає “нас”.
Все звірено.
Далеко ти, далеко я – одна.
Ні виправдань, ні вибачень
Не треба,
Ми були поряд, разом,
Але ні – не буде в нас
Вже зоряного неба.
Не треба слів –
Не бути більше двом!
22.05.2003.
Ми йшли поряд
Темною вулицею вечірньою,
Ми йшли поряд –
Але між нами зяяла прірва.
Ми йшли поряд,
Але були далеко
Один від одного.
Ми ... Нас не стало,
Ми перестали існувати,
Є тільки ти і я,
Поряд ти і я.
Я і ти ... поряд.
22.05.2003.
У мовчанні твоєму я відчувала докір,
І сльози гіркоти відчаю в очах пекли.
Ми поряд йшли, аж доки ...
Ми поряд, але врозтіч йшли –
Ти йшов і я, а поміж нами – безвість,
А поміж нами – прірва. Ось і все.
Ішли ми поряд. Та була якась прикритість
У наших непромовлених есе.
І я мовчанкою сколихувала темряву,
Я подихами здмухувала тьму –
Ми були разом, але були врозтіч ми.
Йшли ти і я, але не було нас разом,
Йшли ти і я, але не ми!