Мар'яна Рудакевич

Простиш, я знаю, грози весняні,
Простиш і ревнощі мізерні,
Обіймеш ніжно. А мені
У серці проростають зерна…
Прощу і те, що ти усе минав –
Миттєві слабкості, думки гризотні,
Забуду все, що ти ще не сказав,
І дні дощаві, сірі, сльотні…
Усе. Ми квити. Ранок став поетом
В старій хатині душам стало тісно.
Ходімо в ліс, помовчимо дуетом
Про що? Одному Богу звісно…

27.01.2003.



РОЗМОВА В АЛЬТАНЦІ

Ти бачиш те ж, що я?
Листи? Твої.
Ні, це листи прощання.
Ти бачиш сонце в скельцях золотих,
А місяць в ніжних барвах весняних ...
І вітер втих ...
Прости ... Це не кохання.
Ні, не з тих
Ми розпочали нот
Співати гаму.
А час? Не встиг?
Не в силах часу повернути,
Не в силах зупинить.
А що збагнути?
Триптих цілунків наших не вернути,
І не забути поглядів отих. Яких?
Твоїх. В пориві
Поміж мною і поміж ...
Ні! Помиляєшся – тобою ...
Прости. І вітер втих. Іди ...

8.02.2003



... Прийдеш чи ні –
однаково мені.
Прийдеш чи ні –
Ти можеш не вертатись.
Запам’ятай, що грози затяжні
Нас не розлучать, не розлучать,
Значить ...

Прийдеш, вернешся,
Вірність принесеш. Як дар.
І прикладеш до серця.
Кохання мого вже не повернеш –
Лиш спогади ...
Торкнешся й ... повернешся.

Однаково, чи в серці почуття
Горять, чи більш не озовуться.
Для мене не важливі почуття.
Все роз’ясниться,
Тільки б ти вернувся ...

17.02.2003.



У що ти повіриш, коханий,
Як цінностей в тебе нема.
Не перша, не друга, не третя –
Чергова, наступна, чужа.
Хай чують, цього не втаїти,
Щасливі ми тільки для них.
Помітили, знаю, і діти,
Ти ж очі відводиш, притих.
Ну, що ж, визнаю – помилився,
Для чого ж ці сльози-слова?
Ти, певне, не в очі дивився,
А на перспективу. Дарма.
Я знаю, що викликав трепет
У тебе не погляд, слова ...
Усмішка на твому портреті –
Це фальш. Я багата – й одна.
Тепер ти смієшся, напевне,
Я плачу. А сльози блищать.
Цінніші гіркі за перли,
За те, що ти міг би дать ...

10.02.2003.



Ти знаєш, я вже не боюсь –
Бо вже не плачу й не сміюсь.
Тепер все інше ... А колись ...
Могли кохати ми без сліз,
А ти молись. Молись, молись.
Бо ти страждатимеш,
А скрізь, неначе змова – поцілунки,
Щасливі пари ...
Тільки ти не покохаєш.
Знай, це буде
Неначе сон. Жахливий сон.
Молись до Бога, щиро вірю,
Що ти пройдеш мій біль, кордон.

16.02.2003.



Ми зустрілися в Ромі,
Наче давні хороші знайомі.
Нас обох сліпа доля
У прірву життя занесла.
І дороги зійшлися
І стрілися очі. У Ромі
Старовинний годинник
Як пульс поєднав нам серця.
Ти мій ніжний Владо,
Хочу бути з тобою життя.
Купідони у небі
Ще гострять нашу стрілу.

25.02.2003.



Цей теплий дощ
Проплакав замість мене,
Він сумував, як я
За поглядом твоїм.
Залишив на щоці
Сльозинку теплу
І смутком вечоровим вкрив.

Цей дощ весняний ...
Може і востаннє
Згадав мені
Про зустрічі осінні.
Він певне знав,
Як ти мені потрібен
І втих про те,
Що не потрібна я тобі.

Цей дощ ...
Останнім поцілунком
Так тихо прошептав:
Прости його ...
Цей дощ весняний
Плакав замість мене,
Він відчував думки,
Але втаїв ...

12.03.2003.



Коли випрошуєш у долі
Ще трішки успіху й добра –
Себе саджаєш у неволю тепла ...

Нема самотнішого вітру.
Таких, як ти, уже нема.
І дощ не зна, де сльози діти,
І я не зна ...

Бува, прощаємо образи
І загортаємо сліди.
Словами розбиваєм вази – думки.
І хочеш деколи поплакать,
Коли смієшся невпопад,
Колись захочеш посміятись,
Та в лад.

Ми маєм небеса і землю,
Ми воду маєм в небесах,
І часто все чекаєм дива ...
У днях ...

А ночі падають на плечі,
А зорі виглядають нар,
А ми все п’ємо
Нескінченне – життя-нектар ...

23.03.2003.



Впусти до серця заметіль.
Впусти до серця тихі грози.
Нехай розвіють страх і біль,
Хай шибки спалюють морози.

Впусти в оселю білу ніч,
Густе молозиво печалі.
Танцюють вогниками свіч ...
Прозорі пахощі нектарів.

Впусти цей вітер в свої сни –
Самотності загорне слід,
І висушить слова вини,
Образи хай розтопить лід ...

24.03.2003.



Ріки, села, поля і галяви ...
Далі, в безвість тужну,
Горизонтову край –
Все від дому,
Від тебе – подалі ...

Утікають ліси ... може, я утікаю?
Може, викрали мрії із болем?
Утікаю – не я ...
Так, нехай, – в сіру даль,
В березневі поля, втікати б ...

23.03.2003.



Моя печаль у серці поросла
М’якеньким, синім, теплим мохом.
Я не знайшла прихистку –
Не змогла
Не заховатись за туманом кроків.
Покірно, ніжно випивши до дна
Гірку, сумирну темінь твого світу,
Пішла, втекла, впокоєно-сумна,
В тональність ля-мінорну — вітру...

23.03.2003.



23 БЕРЕЗНЯ 2009

Аж душа заболіла – розлогі поля,
Іще сонні, весняно-холодні.
І птахи, повернувшись,
Спустились до крон.
Усміхались до сонця лелеки,
Не побачу, о, ні –
Не вернусь в ці степи,
Ностальгічно-прощально-далекі.
Не моя це земля, не мої небеса,
Не мої придорожні смереки.
.. Потяг звився, мов вуж –
І зелений, прудкий –
Сотні-тисяч кілометрів далі.
Все від дощу – у безвість,
Все за думки кордон –
У дорогу, на чужі магістралі ...
Далі, далі біжать, утікають граби.

23.03.2003.



Ти не кажи, що я одна,
Я не самотня, просто я сумна.
І ця печаль моя безмежна
Тебе торка необережно ...
Я сплю з думками, прокидаюсь з болем,
Міняю погляди, пропливаю кролем
Понад журбою в океані рифів,
Я ловлю грифів сіткою спокою ...
Печальна доле, дівчинко несміла ...
Куди ти мої усмішки поділа?



Цей доторк осені мені згадав тебе,
Цей погляд, посміх, подих ...
Ти не хотів, спинити не зумів
Мене у собі, не хотів спиняти ...
Із помаранчевих тонів ти вибрав золото
Для себе ... а я ... для мене не зумів,
Не вибрав, ти забув про мене ...

24.03.2003.



Не називай початками кінці,
Рядки не вміють плакать і сміяться,
Лише сумують. А слова оці
Уже словами, певне, не хваляться.

Не пригортай розвіяні думки,
Не склеюй тисячі осколків гами.
Слова і голос, твої путівці,
У подорожі пам’яті стежками.

Ти перецвів, жорстоко схолодів,
Згасив недопалки неволі.
Сплелися контури бажань і снів,
Що, зрештою, складають слово “доля”



Не плач, бо над руїнами кохання,
Бо жаль не виплаче того,
Що час приготував,
Світання прикриє сумерком ...
Того, що ти не бачив і не знаєш,
Не плач, нехай одпочиває
В душі промінчик світлячок.
Хай роєм пасіка думок
Збирає пам’яті пилок.

26.03.2003.



Куди спішив сліпий годинник,
Викручуючи час назад.
Він, мов невинності невільник,
Все цокотів про правду в такт.

І знов скрипіла сива скриня
Про молодість уздрівши сни,
І тихо верещали в сіні
Про свою долю цвіркуни.

Оце мій дім, старенька хата,
Усім гостинна і багата.
І сплять у закутках казки,
І меле віща ніч думки.

Оце мій дім, тепла фортеця,
Мене тут зло не доторкнеться.
Мій дім. На спаленім порозі
Ніхто ніколи не пролиє сльози.

29.03.2003.



Ти теплим дощиком проплакав цілий день,
Прощаючись зі мною, Трускавець.
Ти сумував, не бачивши себе,
Щораз калюжі смутку напував ...
А я в купе вагона край вікна
Усмішку відіслала як привіт,
Солоні, сині сльози прощавань
Подали замість радощів одвіт.
Я плакала. І плакав Трускавець.
І сумували погляди зустрічні,
Дорозі я довірила терпець,
Упала в спогадів обійми вічні.
Я від’їжджала, вперше – як чужа.
Тепер мій дім, де серце спочиває.
Залишився мій дім у Трускавці –
Лиш я то виїжджаю, то вертаю.
І млосно, сумно, страшно, важко, –
Бо тягне, мучить, душить – час.
Я їду в далі, чужі, та знані,
Змінила дім. Надовго? – не знаю.

31.03.2003.



Мій чудовий, іще не полюблений
Доторкнись до моєї руки,
Теплим поглядом приголублений
Мій прекрасний товаришу. Ти
Так тихенько і тепло всміхаєшся —
В моїм серці шумить водограй...
Ти, можливо, в цей час повертаєшся,
Але в пам’ять мою не вертай.

31.03.2003



Той попіл – то вірші ... Ха! Смішно!
Це – проза, це – вірші, а то-то підпис.
Співавтора, коректора, рецензора ...
Кульгава рима, помилки, неграмотність,
Відсутність метрики ...
А підпис мій. Співавтора, коректора ...
Цей попіл – то був вірш ...
Незайманий шедевр душі моєї ...

Березень 2003