Мар'яна Рудакевич
ДИТЯ
ЗАСНУВ
...Такий безпомічний, маленький, а своїм криком заявляє про себе на весь світ, піднімаючи всіх на ноги: “SOS”, тривога! Коли прокидається, так смішно позіхає своїм беззубим ротиком, стискає малюсінькі кулачки, дивиться на світ здивованими оченятами. Навіть в найжорстокішій душі спляче маля віднайде крихту теплоти. Чому ж так важко взяти це ангелятко на руки? Гордуєш?!! Та ти ж раб перед цим царем у пелюшках! Душа маленького владаря чиста, наче незайманий лісовий струмок, мов несписаний аркуш паперу, мов нерозкрита брунька... Природа – материнське начало , Бог – наш отець створили цей малесенький рай.
НЕМОВЛЯ
Це ангел, що читає наші душі, мов розкриті книги...
Чи зазирала ти в очі немовляті?
Це нагода торкнутися небес, привідкрити їх, відчути їх благословення...
Материнство – це найблагородніший стан людської душі.
Материнство – неоціненний дар! Тільки душевно сліпа людина не зможе відчути, зачерпнути пригорщу позитивної енергетики, що зігріває вибраних для вищої місії – Материнства...
АБОРТ ДУШІ
Десь глибоко в грудях щось томить, болить. Щось таке важке і невблаганне.
Це болить душа. Вона страждає, чорніє від чужої жорстокості.
...Сьогодні до мене підійшла засмучена жінка. Нечутно присіла на лавочку, сиділа непорушно, і тільки великі світло – карі очі видавали її муки.
Вона заплакала. Була схожа на мармур і лише сльози свідчили, що вона жива. Її очі, повні гарячих сліз, холодним, порожнім поглядом спостерігали за вечірнім небом...
...Вона каялась. Нарешті зрозуміла, що накоїла...Вона...вона Вбила, Вбила!!! В той день вона з егоїстичних переконань, із властивою молодій людині жорстокістю зайшла у той злощасний кабінет... Вона наважилась... і Вбила! Проте тільки сьогодні, вперше почувши крик немовляти, зрозуміла, що накоїла: вона – Вбила!
Тільки тепер вона уявила, як страждало її безпомічне дитя, коли відчуло наближення смерті, як воно намагалося врятуватись!
Ні! Вона собі того не пробачить! Що її підштовхнуло?
Як вона змогла?!!
Цей біль звідусіль, цей невимовний біль! В цю хвилину вона б віддала все, щоб позбутися цього болю. Дивно, якби я змогла, то повернула б час, а не втамовувала біль !..А сльози текли гарячою рікою...
Що ж їй тепер допоможе? Вона залишилась одна!
... А в вухах звучало : Вбивця, Вбивця, Вбивця!!!
Ні весна не розрадить її своєю теплотою і свіжістю, ні друзі, ні рідні! Ніхто, ніхто! Той біль, який вона перенесла тоді, не порівняти з тим душевним болем, що вона відчуває зараз...
А весна кричить : ”Дітовбивця!”
І небеса волають : ”Дітовбивця!”,
І вітер шумить : ” Вбивця , Вбивця....”
Весь світ підписує їй вирок.
І тільки серце не може змиритися з цим:
“Вбивця!”, “Вбивця!”, “Вбивця!”
06.05.2002
НОСТАЛЬГІЯ ЗА СЕРПНЕМ
В час, коли західне небо вдихає аромат ніжних польових квітів і, червоніючи від сорому, виливає його у найдивовижніших кольорах почуттів по лінії горизонту, коли повітря стає солодкувато–духмяним і легким, коли день спокутує свій спекотний гріх прохолодою, на землю лягає серпневий вечір. Він томить своєю ніжністю і романтичністю. Дивно, але саме вечір, а не світанок, є чаклуном. Тільки вечір змотує твої розкуйовджені мрії в фантастичний клубок...
Отак сиджу я тихо над водою... і думаю... Душа моя переповнена терпкими від спогадів позитивними емоціями. Хочеться їх вилити на щось малесеньке і безпомічне, як дбайливий садівник виливає дзбанок, повний чистої, теплої, цілованої сонцем води на улюблений кущ спраглих лілій...
Чекаю, коханий! Чекаю літа і тебе. Чекаю того вечора... Не обов’язково серпневого і взагалі літнього, але теплого, п’янкого і дурманного, як аромат азалії, чи такого ж пекучого і гіркого, як запах любистку...
Тоді, коли квіти закривають свої пелюсточки, готуючись до сну, коли вечірній вітерець наганятиме сутінки, коли останній промінчик сонечка сховається у теплій шовковистій поверхні озерця, коли тепла ніжна травичка огортає омиті вечірньою росою ноги, вирветься сльоза, що оповістить долоні про тугу...
Замріяна, тону в обіймах вечорових, вдихаю неповторний аромат свіжоскошеної трави, упиваюся цим повітрям...
А зорі... Зорі зачаровують... Такі яскраві зорі тільки в серпні... Тільки в останній місяць літа природа зачаровує отою чудесною симфонією ароматів, звуків і зоряного неба.
15.04.2002.
МАТЕРИНСЬКИЙ ЦІЛУНОК
Боюсь за тебе і щомиті молюсь за те, щоб ти ніколи не страждав, тобі ж кажу, що зовсім не хвилююсь, не хочу, щоб слабкою ти вважав. Благаю Господа звільнити твоє серце від тягару життя, від важкості думок. Коли ж питаєш, чом сльоза зірветься, кажу, виною їй пилок. Не знаєш, що безсонні ночі й тепер проводжу я перед вікном, і зазираю в зорі-очі , і там шукаю де літа твій сон.
Ой, сину-сину! Де тепер блукаєш – у синім морі, чи в сумних лісах?Я вірю, що на твою долю ніколи не покладе печаті страх ...
24.02.2003
Е НІ, ДІВЧИНО
Ти переконуєш себе в тому, що маєш до нього почуття.
Хоч іноді тобі, мабуть, здається, щТи переконуєш себе в тому, що маєш до нього почуття.
Хоч іноді тобі, мабуть, здається, що через це самопереконання, імітацію ми поступово втрачаємо голову.
Внутрішній неспокій – інтуїтивна півтривога – півбоязнь – півзлоба.
Остання, напевне, оця тривога.
Що це ? о через це самопереконання, імітацію ми поступово втрачаємо голову.
Внутрішній неспокій – інтуїтивна півтривога – півбоязнь – півзлоба.
Остання, напевне, оця тривога.
Що це?
Час минає. Цікаво, ти мене згадаєш як кохану, чи як помилкову зустріч, чи як жорстоку і закохану, незрозумілу й ніжну.
Хто я для тебе? Хто ти для мене. Що, взагалі-то, від мене чекають люди ???
Коли поруч – нікого, а у слухавці відлуння уривчастих гудків, коли нікому запитати, як справи, коли у шибу стукотить дощ поперемінно і зі стогонами жахливо-печальними вітру,
На серці образа, а душі самотньо-холодно,
І думки розсипалися, кинулися врозтіч ...
І я одна, у цім світі .Свіча на підвіконнику
У цю ніч вглядатиметься,
А я до свого прислухатимусь серцебиття,
Та , відчуваючи тривогу , враз.
У мені, як у тому годиннику,
Стрілки розуму та серця і секундної –
Миті душі – зупиняться на одній позначці ...
Немає. Холодно одній у круговерті життя. Моя зупинка на долю секунди – для голосу розуму.
Хтось мене чекає, і це ти ... напевне.
28.04.2003.
СЕРПАНОК ЗРАДИ
Кров ніжно котилася з вуст і текла по сніжно-білій тендітній шийці. Уперше було так боляче дивитися на світ – усе було червоного кольору. Солоні сльози змивали кров і завдавали ще більшого болю. Боліло все: і тіло, і душа, боліло і не було більше нічого на цій Землі – тільки біль ...
Сонце пекло, а на душі було холодно. Біль змінювався холодом, а він у свою чергу ,– таким болем , що стало незрозумілим відчуття, яке сковувало рухи і думки. Все стерпло, а заразом і серце ... Важко було вимовити слово ... Але ... я не ненавиділа ... Ні! В мені не було ні крапельки страху чи злоби ... Я не могла зрозуміти, що сталося, звідки цей сміх, чому так боляче, за що цей біль ... чому я плачу? Чи я тепер не скажу ні слова? Я – сильна, я скажу!.. Але замість слів з вуст виривається тільки стогін ...
... Ти зрадив ...
Ти підняв руку на наше кохання, на мене, на наше майбутнє ...
... Ти зрадив ...
Не принизив, не покинув, не засоромив, не насміявся – тільки зрадив...
... Так легко зруйнував ту фортецю, що ми з тобою будували ... Погубив моє серце ... і залишив з нічим ... як жебрачку пустив по світу з порожньою душею, з обпеченим серцем ...
... Ти зрадив ...
Переступив через найвище почуття, через мету мого життя, переступив через моє серце, наступив на нього брудним черевиком ...
... Ти зрадив ...
Плюнув в душу, закривавленим світом замінив щастя; усе, усе забрав – залишив тільки біль.
... Ти зрадив ...
А кров з розбитих вуст стікала по шиї і капала на стіл ... За нею спішить гірка болюча сльоза.
... Ти зрадив ...
13.05.2002.
Десь на краю землі, де чайки виспівують гарячу пісню вечірньому сонцю, самотнє серце думає про тебе ...
А на зовсім протилежному кінці світу, в далекій безмежності Ірландії, на зелених луках, між неземної краси квітів інше серце також мріє про тебе ...
І тут, у цьому райському куточку із мелодійним іменем – Україна ще одне самотнє серце прагне тебе ...
Любове! Велика, прекрасна, безмежна, чудесна в усіх своїх проявах ...
3.06.2002.
Я так тихо зайшла у твоє серце, що ти не відчув. Стала для твоєї стомленої душі знеболюючим від усього цього жорстокого світу.
... Ти так хотів упитись моїм грішним тілом, втопитись у шовкових хвилях мого волосся ... Хотів знати мене, як пісню, як слова; хотів випити мене, як ковток води; хотів мені співати оди, возвеличувати, вихваляти, кричати на ввесь світ, що я в тебе є, що ти не самотній, не один на цій землі, що в тебе є муза – твоя казка, твоя пісня, твоє сонце, ковток повітря, місячне сяйво, твоя мрія, хотів увесь всесвіт запевнити в тому, що я – твоя, я – твоє життя, я – подарунок долі! Боже, як би мені хотілося в це вірити!
Прости мені, ангел моїх снів! Прости за те, що ввійшла в твоє серце не постукавши ...
Прости мені.
5.07.2002.
ОСТАННІЙ ЛИСТ
Стомлена напівсива голова легко і дещо гордо схилена на руку. Тьмяне палахкотіння свіч. Він пише їй листа... Їй, єдиному коханню його життя, його мрії, його снам, його музі, його натхненню, його щастю, коханій...
...А вечір захоплює його в полон, ніжно огортає крильми сутінків, зачаровує прозорістю небес, задурманює голову ароматами нічних квітів...
...Рука тремтить, стискається від болю серце, ридма ридає душа...
...Рівненькими рядками лягає на папір його почуття. Торкається паперу легко, ніжно, витончено.
...Кохана, люба, єдина! Прошу, благаю – вислухай! Почекай іще, потерпи трішки, найдорожча моя, побудь іще наодинці із самотою... Дорогоцінносте моя, сапфірові твої очі - найкращі, твої устонька – перли, твоє вогняно-золоте волосся, шовкова шкіра...О, Боже! Одному тобі відомо, як я її кохаю, як я сумую за нею!!!
... Усі шторми світу разом взяті не передадуть усієї сили мого кохання; усі громи і блискавиці, сила усіх богатирів землі не порівняється із силою моїх почуттів до тебе... Найніжніші аромати, смаки, найкрасивіші квіти світу не знайдуть місця у моєму серці –
Тільки ніжний аромат твого тіла і волосся,
Тільки твоя чиста, мов вранішня роса, врода,
Тільки гнучкість і п’янкість твого тіла,
Тільки чаруючий погляд твоїх дивовижних очей,
Тільки твоя м’яка і легка хода,
Тільки твої до терпкості солодкі цілунки,
Тільки твоя тиха, добра мова,
Тільки твоя горда постать...
...Згасла свіча...
Безсило полилися гарячі сльози. Важко повалилась зболена постать на підлогу, а від удару різко і дуже гірко застогнало перо, загнане у дубове тіло столу...
Залишились лише недописаний лист, зламане перо і гаряча сльоза на папері. Шкода тільки, що цей лист був написаний тільки для мрії..
01.07.2002.
СВОЄ ТЕПЛО ВІДДАМ ТОБІ...
Іскри моїх сліз розсипляться на долонях, як бусинки:сріблясті, блакитні, рожеві, жовтогарячі, прозоро-білі...
Розтануть від тепла рук і...згорять.Так! Сльози згорять і ...замерзне душа. Замерзне від пустки...душа не може бути порожньою, бо тоді наступає або самотність, або жорстокість.
В душі має бути таємниче тепло, що пульсує у серці, розливається по артеріях, судинах, капілярах, доносить до кожної клітиночки любов. Тепло, що зігріває думки, що зберігає спокій , відчуття захищеності, потрібності, тиху радість, затаєне щастя, красу, захоплення, створює музику , оркестр душі — гармонію!
Я не заплачу, бо одурманена свіжістю ранків, романтичністю вечорів, веселковим багатством діамантової разючості снігу на гілочках сонної яблуні, закохана у твої
такі рідні, лагідні, добрі очі кольору прозорої блакиті небес. І твої по-батьківськи теплі руки, ніжні, твої!
І весь ти такий терпеливий, спокійний... неповторний. Твій сміх...Боже, як я тебе люблю!
У снах і наяву. Ти.
Людино! Пам’ятай, що ти — одна, і що ти—атом Всесвіту. Ти — індивідуальна, ти — незрівнянна, ти — талановита, ти багата від народження і тільки ти несеш за це відповідальність. Доля подарувала мені неповторну мить відчуття твого серцебиття.
З тої хвилини і до цього часу я не відчувала печалі, тривоги чи неспокою.
Ти — поруч, і все прекрасно, і вся суєта для мене—дурниця.
Ти — поруч, і я спокійна...за тебе. Я просто живу тобою...
13.11.2002.
ЗОРІ ТЕРНОПОЛЯ
Кожна зоря – людська доля.
Під ними плине ріка часу: хтось пізнає світ, інший долає перешкоди, хтось терпить поразку, інший радіє несподіваному щастю, хтось кохає, інший страждає в самотності, хтось народжується, а хтось покидає цей світ, щоб продовжити життя між зірками і спостерігати за цим мурашником.
Яким же безпомічним здається світ, який ми собі створили. Люди, наче крихітні комашки, проживають своє життя в галасі, заклопотаності, проблемах, не оцінюючи прекрасного, істинно цінного і важливого дару – самого життя. Як просто вимовляється це слово, але, який зміст воно несе в собі! Життя! Воно прекрасне. Життя! Важке випробування. Як же ти вимовиш це слово? З усмішкою на обличчі чи зі сльозами на очах?
Життя – це шанс, який нам дано, щоб пізнати Істину. Життя людини залежить від неї самої, від того, як вона використає цей шанс. Тобі потрібно використати його! Кожного разу, зустрічаючись із труднощами, не опускай рук, допоможи собі, підтримай іншу людину, зроби і її щасливою. Твоє життя – твоя дорога, і від тебе залежить її напрямок. Не обривай її, не губи себе, бо світ втратить коштовність, скарб ... упаде ще одна зоря!
Милуючись зоряним небом, ніколи не загадуй бажання, побачивши падаючу зірку! Не обмежуй душу своїми мріями.
Щастя для нас, тернополяни, що в нашому місті так рідко падають зорі!
28.08.2002
Я дивлюсь в одну точку. Не знаю, що робити далі, як позбавитись болю, як повернути нормальне життя.
Хочу зрозуміти, хто я, яка моя роль на землі, яке моє призначення?
Я майже не пам’ятаю своїх батьків, я живу там, де я можу вижити.
Ні, я така ж, як інші, у мене є дім, родина, але я не знаю – хто я.
Я взагалі не пам’ятаю дитинства, а людина без родинного кореня, – все одно, що рослина без води, – скоро зів’яне. Я часто себе запитую: де моє майбутнє? Але не знаходжу на це відповіді.
Коли я бачу таких же приречених людей, як я, тобто, ВІЛ-інфікованих, то не розумію, хто буде ростити дітей, хто буде дбати про них, про їхнє майбутнє?
Людина, яка знає, що хвора, не відчуває провини перед оточуючими, а я – відчуваю! Я відчуваю образу на весь світ, бо я потрапила у пастку!
О, як я хочу відчути всі радощі життя, хочу покинути це грішне тіло і ... полетіти ... Але ..
Я вже не зможу дивитися у небо, не зможу підставляти сонцю своє обличчя, не зможу падати в обійми вітру, не зможу відчути всієї ніжності води, не зможу упитися красою лісу, не зможу почути шепоту колосся, не побачу чаруючого заходу сонця, не відчую прощальної теплоти осіннього листя, не танцюватиму вальс разом з метелицею, не радітиму першому під сніжнику так, як радіють здорові люди. Я – хвора. Я – ВІЛ-інфікована.
О, діти! Я не почую вашого безтурботного сміху, тупоту ніжок, не побачу веселих оченят і щасливих усмішок.
Невже лише можна назвати людиною ту, що живе заради інших? Та я взагалі не живу, я існую, я догоряю у цьому жорстокому, чужому світі, я хапаюсь за останню соломинку, стараюсь врятуватись із шаленого виру, який затягує все глибше і глибше. А все розпочалося тільки з одного легковажного, необдуманого вчинку ... Я каюсь ... Я хочу жити, кохати, хочу відчути всі радощі життя.
Я стою на краю прірви. Я маю вибір: лікуватись і жити здоровою, повноцінною, щасливою людиною, чи ступити крок у прірву, втративши все, позбавивши себе від мук, болю ... і від такого дорогоцінного, неповторного, але згубного життя!
/до всесвітнього дня боротьби зі СНІДом/
30.11.2001 – 1.12.2001
МЕЛОМАН
Ти самотній, відчуваєш тремтіння, і гарячі сльози випалюють тобі очі. Ти не хочеш бачити закоханих, бо їхні поцілунки спричинюють біль, ти хочеш забутися і більш ніколи не прокидатись, не повертатись до реальності...
Ти купуєш собі шоколад і солодощі, заплющуєш очі і уявляєш своє майбутнє ... ти ... мрієш ... Ти слухаєш джаз, згадуєш її вуста, тихий шепіт її волосся, ти згадуєш море, захід сонця ... і її поряд ... Нехай це мрія, але це твоя мрія ...
Це твоя ілюзія – перепустка у світ гармонії, мистецтва, у світ ... у твій світ ... світ твоїх мрій ...
Та не забувай – ти не закоханий, ти просто романтик ... Ти меломан.
І це не головне. Найважливіша мить – мить, коли починаєш сприймати усе по-новому, у своєму, іншому, світобаченні, під іншим кутом, через рожеву лінзу ...
Життя – це ілюзія. Ілюзія, яку ми самі творимо. А невдачі – це збої програми ... Включайся, відпочивай. Вирушай у світ своїх мрій ...
P.S. Ти уже не самотній. Ти – один з нас.
8.12.2002.
Я ПРИХОДИЛА ПОПЛАКАТИ ДО ТЕБЕ
Напилася крові українська земля, усотала у себе поти солоні і запила слізьми гіркими. Ото і все. Тепер родить щедро бідами, смертю, горем. А за віщо?..
Ніхто не скаже , скільки неправди було вчинено, скільки наруги було здійснено над ненькою нашою, згорьованою, посивілою матінкою-Україною. А діти? Невдячні, ножі гострять брат проти брата, дітей убивають, матір катам продають, знущаючись, моляться Богу, плачуть, жаліються, – не відають, що чинять ...
І моляться, і убивають, душами торгують ... запроданці ... Матінко, нене... прости їх, бо час такий, воюють, навіщо – не знають, але не за тебе, нене, борються за гріш ...
Матінко, а діти! “Попідтинню сиротами” плачуть, але тихо, мовчки плачуть, бо не вільно говорити вголос. Твої діти ... а підростуть – грабувати будуть, а коли ні – то в найми йдуть, чи в москалі ... Отаке-то життя; одні скачуть, другі сльозами вмиваються, а хтось – збоку – на кобзі грає та про тебе, неню моя, думу заспіває ...
2.03.2003.
БАБИНЕ ЛІТО
Дим танув у повітрі, розсіювався, скручувався у дрібненькі смужки, зав’язувався у прозорі бантики, метеликами спурхував і розливався шовком...
...Цигарки одна за одною стрімголов кидались у попільницю палаючими голівками донизу, розбиваючи їх до блакиті скла і розсипаючи красиві іскорки.
Здавалось, ранок не передбачав нічого поганого, сонечко потягувалось ніжними промінчиками, позіхало теплим ранковим вітерцем, розгойдуючись на ще сонних хмарках, розважалось хвильками, граючись сонячними зайчиками, засліплюючи усіх яскравою усмішкою, що віддзеркалювалось від поверхні похмурого зеленого озера.
Місто уже прокинулось, дратувало шумом транспорту, сигналами, дзвінками, криками ...
Неприємний звук повернув її на землю. Хто це дзвонить в таку рань?
Привіт!- Бадьорий приємний чоловічий голос чомусь дратував її.
Хто це?
Я.
Не дратуй мене! Вона кричала у слухавку, сама не знаючи чому.
Ой, яка пані неуважна. Я вже представився.
Ви рідкісний хам!
Пробачте, як ви мене величаєте?
Вона кинула слухавку, здивувавшись такій меті. Та через хвилинку вона вже усміхалась.
Вода! Негайно у ванну – скерував внутрішній голос. Тепла вода і аромат трояндової олії розслабили і перенесли її думки у приємніший вимір – мрії. Фіраночка танцювала щось на зразок румби, але це її не розсмішило. Напевне, таки занадто перенервувалася учора ... Стоп! Забула! Вже забула! Я не думаю про вчорашній вечір! Вона старалась змінити напрямок своїх думок, але негатив все ж засів у ній дуже глибоко! От якби масаж ... Якби ... Думки плавились, мрії збивалися роєм, бажання набували чітких форм і вже мали назву планів. Вино зігрівало серце і їй хотілось про все забути, стати одним теплом з водою і гарячим вином, стати одним повітрям, стати вільною ... Настрій помаленьку підіймався, наче ртуть у термометрі ... + 28 C ... Гм, сьогодні холоднувато ...
Знову дзвінок. Вона атакувала:
Якщо ти хочеш зіпсувати зранку настрій – тобі це не вдасться, будь певен!
Привіт, доню. Рада мене чути?
Доброго ранку, мамо. Пробач, тут “дістають” молоді люди ...
21.02.2003.
Я ХОЧУ БУТИ РОСИНКОЮ
Я хочу бути росинкою ...
Хочу заховатися поміж сонною травицею, хочу ніжитись на гладенькій поверхні листочка, гойдатися на ньому, висіти, і впасти, і напоїти землю.
Хочу упиватись блакиттю небес, віддзеркалювати його прозорість, ніжність ранкової пелени, якою укрилось сонечко.
Я хочу, щоб мною напилася пташечка, щоб у мою прохолоду поринула комашка, хочу щось розбудити собою, хочу, щоб мене висушило сонечко ...
Я хочу бути росинкою ...
Хочу, щоб ти мене збив з пуп’янка квіточки чи з листочка, ледь торкнувши його ...
Хочу поцілувати тебе сльозинкою, холодною, але ніжною ... і хочу, щоб ти усміхнувся.
Хочу, щоб тебе зігріло сонечко, щоб тобі потепліло від мого поцілунку ...
Хочу, щоб ти не здогадувався, що то була я.
Я хочу бути росинкою ...
13.03.2003.
Ладо моя, донечко, крихітко моя. Ти вже є, моя красуне, ти вже стискаєш увесь світ у своїх крихітних кулачках, осяюєш серце своєю ніжною безтурботною дитячою усмішкою. Ти вже є, моя дівчинко, ти живеш ... у моєму серці, у моїй свідомості. Ти вже так реально обіймаєш мою шию, душиш болем під серцем, зігріваючи поглядом душу. Ти вже є ... Ладонько, донечко моя ... Але ти ще не обрала батька ...