Мар'яна Рудакевич

Ти так вільно літала і плакала,
Впала в небо весняним дощем.
То не сум, то свіча недокапала,
Залишивши лиш трепет і щем.

Вже зоря тобі шепче "кохаю",
Та душа все одно полатана.
Як ти мрієш тепер, я не знаю,
Ти так гарно сміялась і плакала.

Мар'яна Максим'як,
студентка Львівського Католицького університету

На цій малій зорі з-під серця витікає
Маленька річенька із ярої трави...
Люблю її, коли вона така є,
Неначе хтось створив її... А ви?

Чи любите зорю і те, що за зорею
Із раю в світ ячить, співаючи "пусти!"
І натягаю я Корею, як кирею,
На український степ, щоб вчилася рости.

Скажімо, до небес, чи хоч би на Говерлу -
Там європейська вісь скрутилася і жде,
Що хтось її сюди-туди поверне,
Хоча воно і так все ясно, як удень.

Бо центр як був, так є у Рахові чи де там -
На полі поховань вклоніться як один!
Судилося відкрити Русь поетам
Із цих космогонічних верховин.

Це діти сонця Ра, це раса опівнічна -
Русява Україна всіх країн.
Це книга всіх живих, це усна книга вічна.
Це на моїх устах - прапам'яті полин.

Гірчать мені віки. І мед густий в кристали
Спресовує нектар тисячоліть.
І слово знов о полк формується, як спалах,
І кров просвітлена до зір палахкотить.

І річка й тиха річ із-за зорі зоріють
На моріжок зеленої трави...
І в срібно-золоте вдягається замрія,
Неначе хтось її замріяно створив.

Ставаймо у дозор зорю північну пасти
Й не упустити мить, як ця зоря летить
В неміряні світи брунькуючого рясту
Й на водах світових пронизує блакить.

Це ти й не ти... Це ти! Це досвіток любові.
Це ми йдемо, хитаючи вогонь...
Це наш пречистий рай, народжений в розмові.
Це золотий жасмин, притулений до скронь.

26-27.02.2005
Богдан Чепурко

Зірвана квітка

Цвіла собі квітка -
Сімнадцять ясних пелюсток -
Всміхалось їй сонце весняне
Із синіх висот.
"О сонце прекрасне! -
Шептали її пелюстки, -
Будь вічно незгасне
І світові світло неси!"
І сонце щоранку
Симфонію сонячну їй
На променях - струнах
З небес посилало одній.
Прощалося сонце із нею,
Як мало зійти,
Щоб зранечку знову
Всміхнутися їй з висоти.
Та вдосвіта сонце
Тужило у сльозах заграв:
Травневої ночі
Хтось квітку злочинно зірвав!..
Лежала на хвилях,
Неначе лілея, вона.
Симфонія сонця
Звучала із неба сумна.
Немає вже квітки.
І музика туги звучить.
В симфонії сонячній
Квітоньці зірваній жить!

Євген Зозуляк,
Член Національної спілки письменників України.
20-21 вересня 2004 р.